Виступ на засіданні МО класних керівників
Теоретичні основи створення виховних систем
Як вважає Є. Степанов, виховна система освітньої установи, як феномен реальної дійсності і педагогічне поняття, займає центральне місце в теорії і практиці виховних систем. У науковій літературі існує невелика кількість дефініцій, за допомогою яких дослідники намагаються відобразити сутність даного феномена. Як правило, у дефініції не вдається дати повну сутнісну характеристику цього складного явища, тому в різних тлумаченнях поняття виділяються одна чи кілька найбільш істотних, з погляду дослідника, сторін виховної системи.
Наприклад, Л.І. Новикова і її колеги пропонують наступні дефініції:
1. «Виховна система є цілісний соціальний організм, що виникає в процесі взаємодії основних компонентів виховання (цілі, суб'єкти, їхня діяльність, спілкування, відносини, матеріальна база) і має такі інтегративні характеристики, як спосіб життя колективу, його психологічний клімат».
2. «Виховна система — це комплекс взаємозалежних компонентів, що розвиваються в часі і просторі: цілей, заради яких система створюється; спільної діяльності людей, що її реалізують: самих людей як суб'єктів цієї діяльності; освоєного ними середовища; відносин, що виникають між учасниками діяльності; керування, що забезпечує життєздатність і розвиток системи».
У даних компонентах акцентується увага на цілісності і соціальній природі даного явища, на його здатності до розвитку. Петербурзькі дослідники И.А. Колесникова й Є.Н. Баришников вважають, що «виховна система відбиває специфічний спосіб організації виховного процесу на рівні конкретної установи (організації)», і тим самим підкреслюють значущість організаційно-процесуальної сторони виховної діяльності. Головне призначення виховної системи полягає в педагогічному забезпеченні і сприянні розвитку особистості дитини, тому і виділяємо в дефініції дане призначення поряд з іншими сутнісними характеристиками виховної системи. На наш погляд, виховна система — це упорядкована цілісна сукупність компонентів, які сприяють розвитку особистості учня. Загальна здатність сприяти розвитку особистості дитини складається з окремих (часток) здібностей, таких як:
• здатність діагностувати розвиток особистості, дитячого і педагогічного колективів;
• здатність висунути й обґрунтувати мету виховного процесу;
• здатність організувати життєдіяльність співтовариства дітей і дорослих, максимально сприятливу для самореалізації і самоствердження особистості дитини, педагога і батька;
• здатність інтегрувати зусилля суб'єктів виховного процесу, зробити їх більш ефективними;
• здатність створити в освітній установі і за її межами розвиваюче середовище, морально сприятливе й емоційно насичене;
• здатність здійснити науково обґрунтований аналіз сформованої соціально-педагогічної ситуації, отриманих результатів виховної діяльності і т. д.
Якщо давати більш повну характеристику сутності виховної системи, то варто описати її характерні риси, внутрішню будову, зв'язки з навколишнім середовищем, етапи її розвитку. Спочатку назвемо риси виховної системи, що, на нашу думку, є найбільш характерними для даного соціально-педагогічного явища.
Виховна система — це система соціальна. Її ядро — люди та їхні потреби, мотиви, інтереси, ціннісні орієнтації, дії, відносини. Функціонування виховної системи здійснюється відповідно до законів суспільного розвитку. її мета і функції соціально детерміновані. Сама поява такого феномена, як виховна система, обумовлена суспільною потребою у створенні спеціальних умов для розвитку в людського індивіда здібностей жити і працювати в соціумі, освоювати і виконувати необхідні соціальні ролі, перетворювати природну і соціальну дійсність на користь собі, оточуючим людям і суспільству в цілому.
Виховна система — це система педагогічна. її функціонування пов'язане з реалізацією наступних педагогічних задач:
• формування в учнів цілісної системи наукових знань про природу, суспільство, людину;
• оволодіння учнями прийомами і способами основних видів людської діяльності;
• розвиток креативних здібностей дитини, її нахилів і талантів;
• формування в учнів ціннісних відносин до різних сторін навколишньої дійсності і до самих себе;
• розвиток у дитини прагнення і здатності до самопізнання, самобудівництва, самореалізації і самоствердження;
• формування в освітній установі колективу як сприятливого середовища для розвитку і життєдіяльності дітей та дорослих.
Для вирішення цих задач використовуються різноманітні форми, прийоми і методи педагогічної діяльності. Результати вирішення перерахованих задач свідчать про ефективність виховної системи.
Виховна система — це система ціннісно-орієнтована. Будь-яка виховна система орієнтована на визначені цінності. У сучасній педагогічній науці і практиці визнані педагогічно недоцільними ідеї побудови виховного процесу на основі антигуманних цінностей і авторитарного стилю відносин між педагогом і дитиною й узятий курс на моделювання, побудову і дослідження виховних систем гуманістичного типу. Для таких систем характерні наступні ознаки:
• цілі виховної системи є особистісно значущими як для дорослих, так і для дітей;
• спільна життєдіяльність педагогів, учнів і батьків будується на основі гуманістичних цінностей, міжсуб'єктної взаємодії, взаємоповаги, довіри і доброзичливості;
• педагогічна діяльність спрямована на забезпечення умов для прояву і розвитку індивідуальності і суб'єктності особистості дитини;
• дорослі і діти відчувають захищеність, комфортність, задоволеність життєдіяльністю в навчальному закладі.
Виховна система — це система цілісна. Нерідко її називають організмом, підкреслюючи, що вона складається з органів-компонентів, взаємозв'язок і взаємодія яких дозволяє системі функціонувати як єдине ціле і володіти системними інтегративними якостями. Педагоги-дослідники висловлюють різні точки зору про те, скільки і які компоненти входять у виховну систему, відзначають у реально діючих системах різний рівень упорядкованості структури зв'язків і елементів, але разом з тим вони вважають цілісність найважливішим атрибутом виховної системи. Відомий дослідник педагогічних систем В. П. Симонов справедливо стверджує, що «порушення цілісності приводить до розпаду діяльнісної системи взагалі».
Виховна система — це система відкрита. Вона має безліч зв'язків і відносин з навколишнім соціальним і природним середовищем, що забезпечують функціонування і розвиток системи. «Взаємодіючи із середовищем,— пише професор Ю. А. Конаржевський,— система зберігає цілісність і забезпечує свій розвиток двома шляхами:
1. У визначених межах вона може пристосовуватися до зовнішнього середовища, трохи змінюючи структуру, перебудовуючи свої процеси, змінюючи частково параметри і показники, але не порушуючи своєї сутності, зберігаючи цілісність.
2. Якщо система має високий рівень організації, вона сама змінює, удосконалює зовнішнє середовище, пристосовуючи його до досягнення своєї мети, до задачі збереження цілісності».
Виховна система — це система цілеспрямована. Її неможливо уявити без мети. При відсутності цільових орієнтирів виховна діяльність втрачає свій зміст, адже; її сутнісною характеристикою є цілеспрямованість. Ціль у виховній системі відіграє роль системоутворення і системоінтегруючого фактора, тому що вона є головним орієнтиром у життєдіяльності системи і за допомогою своїх зв'язків з іншими компонентами поєднує складові частини системного утворення в єдине ціле. Характер цільових орієнтирів може служити підставою для визначення типу виховної системи. «Якщо система орієнтована на особистість дитини, на розвиток її природних задатків і здібностей, на створення в школі обстановки соціальної: захищеності і творчої співдружності,— роз'яснює колектив авторів монографії «Теорія і практика виховних систем»,— така система є гуманістичною. Якщо ж система зорієнтована на постійне, скрупульозне пред'явлення вимог, на виховання слухняності, а дисципліна є і метою, і головним виховним засобом, то така система авторитарна й антигуманна».
Виховна система — це система складна і вірогідна. Складність виховної системи обумовлена великою кількістю елементів і зв'язків між ними, поліструктурністю і якісною складністю самої системи та її складових компонентів. Для таких систем властива «нетерпимість» до керування, постійна мінливість елементів і їхніх характеристик та параметрів. Майбутнє складних систем важко пророкувати, тому прогнози носять вірогідний характер. Буквально на кожному кроці суб'єкти керування такими системами зіштовхуються з невизначеністю. Однак керування складними і вірогідними системами можливо, адже в них регулярність специфічним чином поєднується зі стійкістю системи в цілому, обмеженої деякою мірою мінливістю у характері відносин її елементів». Керування такими системами, на думку Ю. А. Конаржевського, ефективне тоді, коли воно спрямоване на досягнення інтегративного результату, а не зводиться до розрізнених впливів на окремі елементи системи.
Виховна система — це система самокерована і така, що саморозвивається. «Саморозвиток,— вважає Е. В. Бондаревська, — це здатність системи до подолання протиріч свого розвитку зусиллями самих учасників педагогічних процесів, здатність до самоврядування: постановки цілей, проектування нового стану системи виховання й етапів його досягнення, коректування освітньо-виховних процесів, об'єктивному аналізу їхнього ходу і результатів, висування нових перспектив і т. д.». Наукові і практичні працівники чітко усвідомлюють, що основні джерела і резерви розвитку й успішного функціонування виховної системи знаходяться усередині системи, а не за її межами. Не випадково в останні роки зріс інтерес педагогів до теорії і методики психолого-педагогічної діагностики, технологій індивідуальної і групової рефлексії, концепцій внутрішкільного менеджменту, результатів синергетичних досліджень, спрямованих на вивчення процесів самореалізації і саморозвитку в природних і соціальних системах.
Характеризуючи внутрішню будову виховної системи, учені висловлюють різні точки зору про склад компонентів системи. Це пояснюється складністю і поліструктурністю системного утворення, а також існуючим розходженням думок дослідників про те, які компоненти (елементи) системи варто вважати основними, найбільш важливими. Академік Л.І. Новікова і її колеги відносять до числа таких елементів:
• цілі, виражені у вихідній концепції;
• діяльність, що забезпечує досягнення цільових орієнтирів;
• суб'єкт діяльності, що її організовує й бере участь у ній;
• народжені в діяльності та спілкуванні відношення, що інтегрують суб'єкт у деяку спільність;
• середовище системи, освоєне суб'єктом;
• керування, що забезпечує інтеграцію компонентів у цілісну систему і розвиток цієї системи.
Петербурзькі дослідники И.А. Колесникова й Є.Н. Баришников виділяють три компоненти і кілька складових їхніх частин, що, на думку вчених, відображають істотні особливості виховної системи:
1.Ціннісно-смислове ядро, що включає в себе:
• систему значимих цінностей для суб'єктів виховної системи;
• мети виховання;
• принципи виховання;
• зміст життєдіяльності виховної системи;
• методики діагностики й оцінки результатів роботи виховної системи.
2. Просторово-тимчасову структуру, що складається з індивідуальних, групових, колективних, фронтальних форм різних видів діяльності з учнями і самих учнів.
3. Координаційно-педагогічний компонент, що містить у собі:
• сукупність педагогічних технологій, які застосовуються у навчально-виховному процесі;
• виховні функції педагогічного колективу;
• систему підвищення професійної компетентності педагогів;
• систему педагогічної освіти батьків і взаємодії з ними;
• керування розвитком виховної системи.
Відповідно до точки зору Степанова Є.Н. до складу основних компонентів і елементів виховної системи освітньої установи необхідно включити наступні її складові, що представлені в таблиці.
Виховна система, як неодноразово підкреслювалося, явище, що розвивається. Вона створюється, удосконалюється, регресує, оновлюється, помирає. Розвиток системи — процес керований. Щоб успішно керувати її розвитком, необхідно чітко уявляти закономірності, тенденції й етапи цього процесу. Значний внесок у вивчення процесу розвитку виховної системи внесли В.А. Караковський і М.Сидоркін. Ними встановлено, що цьому складному, суперечливому, нелінійному процесу властиві наступні закономірності:
• перевага внутрішньої детермінації процесу над зовнішньою;
• наявність і вирішення протиріч між хаосом і упорядкованістю, новаціями і традиціями в життєдіяльності системи;
• випередження розвитку структури в порівнянні з функціями;
• виникнення криз, обумовлених неузгодженістю структури і функцій, що виражається в посиленні дезінтегруючих тенденцій;
• зміна основної системоутворюючої діяльності або зміна її змісту в результаті подолання кризи;
• збереження в життєдіяльності школи «зон невпорядкованості».
Вони стверджують, що будь-яка виховна система проходить у своєму розвитку чотири етапи:
• етап становлення;
• етап стабільного розвитку;
• етап завершальний;
• етап відновлення і перебудови системи.
Система освітньої установи (за Є. Н. Степановим)
Компоненти виховної системи Складові частини компонентів (елементів)
Індивідно-груповий компонент 1. Адміністрація, вчителі і співробітники установи освіти
2. Учні
3. Батьки учнів.
4.Інші дорослі, що приймають участь у виховному процесі і життєдіяльності навчального закладу
Ціннісно-орієнтаційний компонент 1. Цінності колективу дітей і дорослих
2. Цілі виховання
3.Перспективи життєдіяльності учнівського колективу
4.Принципи і ключові ідеї побудови виховної системи і життєдіяльності освітньої установи
Функціонально-діяльнісний компонент 1.Системоутворюючий вид діяльності, форми і методи організації спільної діяльності і спілкування
2. Основні функції виховної системи
3. Керування і самоврядування виховної системи
Комунікативний компонент 1. Відносини в суспільстві дітей і дорослих
2. Внутрішні і зовнішні зв'язки виховної системи
Діагностико-результативний компонент 1. Критерії і показники ефективності виховної системи
2.Форми, методи і прийоми вивчення, аналізу й оцінки функціонування виховної системи
Для кожного етапу характерні специфічні задачі, види діяльності, організаційні форми, системоутворюючі зв'язки. А М. Сидоркін називає педагогічні умови, за яких керування процесом розвитку виховної системи освітньої установи стає найбільш ефективним:
• в ідеологію системи із самого початку закладені ідеї свободи вибору, особистої гідності, взаємної відповідальності і терпимості;
• суб'єкт керування розвитком орієнтується на критерії педагогічно доцільного розвитку системи (самопочуття дитини, його особистісний ріст), а не розвитку взагалі;
• керування розвитком системи здійснюється безупинно, якісно змінюючись від етапу до етапу;
• носієм випереджальних ситуацій є, насамперед, педагогічний колектив;
• суб'єкт керування розвитком розширюється, школярі почувають себе творцями системи;
• відсутнє прагнення охопити всі ситуації шкільного життя однією ідеєю, правилом, нормою.
Виховна система зорієнтована на конкретні умови, враховує інтереси і потреби реальних дітей та дорослих, тому вона не може бути ідентичною в різних регіонах, навіть у двох сусідніх ліцеях чи гімназіях. У сучасній виховній системі школи реалізуються інтегруюча, регулююча та розвиваюча функції. Інтегруюча поєднує в одне ціле раніше розрізнені, неузгоджені виховні впливи. Регулююча функція спрямована на впорядкування педагогічних процесів, на управління ними. Розвиваюча функція забезпечує динаміку системи, яка характеризується, з одного боку, оптимізацією її функціонування, а з іншого — її оновленням, удосконаленням. Спостереження останніх років дозволяють стверджувати про наявність деяких нових функцій шкільних виховних систем — функцій захисту, корекції, компенсації/реабілітації.
Для багатьох дітей школа — це дім, де тебе обігріють, заспокоять, нададуть допомогу. У цих умовах виховна система школи — чи не єдиний фактор захисту, гарант виживання та безпеки підростаючих поколінь. Це прояв захисної функції виховної системи.
Функція корекції викликана, передусім, незвичним індустріальним бумом в усіх сферах життя сучасної людини. Кожне джерело інформації пропонує свої зразки мислення і дії, свої політичні та матеріальні орієнтири. Палітра думок, поглядів, ідей, оцінок надзвичайно різноманітна. І знову на допомогу приходить школа. Вона коригує вплив зовнішнього середовища своїми цінностями, орієнтирами, правилами життя, виробленими в цій системі і добровільно прийнятими всіма членами даної спільноти.
Сьогодні особливо зростає значення компенсаційної функції. Саме в школі має бути створена така модель людських відносин, така атмосфера духовності, емоційності людської особистості, якої так не вистачає в навколишній дійсності.
Виховне середовище є компонентом виховної системи школи.
Неорганізоване середовище може перекреслити усі педагогічні впливи на дітей. Тому виховна система школи включає в свою структуру такий компонент, як виховне або освітнє середовище. Науковці розглядають три варіанти визначення виховного середовища.
Л.І. Новікова вважає, що це педагогічно цілеспрямоване організоване середовище, яке оточує дитину, клас, школу, дім, мікрорайон, село або селище, яке супроводжує людину дома, в школі, на вулиці і постійно впливає на неї.
Ю.С. Мануйлов вважає, що виховне середовище — це частина оточуючого середовища, в якому існує педагогічно сформований спосіб життя. Такий підхід недооцінює суб'єктивну роль дитини.
Д.В. Григор'єв вважає, що це динамічна мережа взаємопов'язаних педагогічних подій, які створюються соціальними суб'єктами різного рівня (колективні та індивідуальні), що є умовою особистісного розвитку і дорослого, і дитини.
Колективними суб'єктами є школа, театр, лікарня, бібліотека, системи позашкільної освіти.
Індивідуальні суб'єкти — це педагоги, батьки, діти, студенти, лікарі, юристи, інші люди, зустріч з якими є подією для дитини (подійний підхід).
Реалізація подібного (подійного) підходу в педагогіці припускає наявність ужитті дітей яскравих, емоційно насичених незабутніх справ, привабливих як для колективу, так і для особистості.
Виховне середовище створює можливості для розвитку і формування особистості школяра, такі як:
1. Свобода прийняття школярем рішення про входження у виховне середовище.
2. Побудова діалогових відношень з людьми різного віку і різних соціальних груп.
3. Вибір різних колективів, спільностей та можливостей їх зміни.
4. Входження в культурне, природне, інформаційне та інші середовища.
Існує три підходи до побудови виховного середовища:
• амбівалентний (амбі — обоє, валене — маючий силу), тобто подвійне відношення до предмету;
• подійний (важливість подій);
• герменевтичний, що пов'язаний з феноменом толерантності, терпимості.
Оскільки у школі навчаються діти різних національностей, то необхідно виховувати культуру міжнаціонального спілкування, дух віротерпимості та дружби різних народів.
Суттєвою якісною характеристикою виховного середовища є його цілісність, але мають бути також зони невпорядкованості», які стануть витоками подальшого розвитку.
| 
