Честь і слава героям рідної землі!
Допис в районну газету "Панорама"
Доля кожної людини залежить від нас самих. Адже ми самі протоптуємо дорогу в майбутнє, ми самі ставимо перед собою мету, до якої поступово йдемо протягом усього життя.
Але інколи трапляються на життєвому шляху несподівані, а ще гірше, жахливі речі, які різко змінюють погляди на життя, а наша доля потрапляє у полон обставин. І тоді вже розпочинається боротьба – боротьба за життя. Це я говорю про війну – найжахливішу подію, яка може трапитися у житті людини. Чи закінчилася вона для афганців? Адже молоді радянські солдати стали заручниками і покірно віддали себе в її руки.
Нам, сучасному поколінню, важко зрозуміти нині, що саме довелося пережити тим, кому вдалося вирватися з пекла живим. Усієї правди про афганську війну ми вже не дізнаємося, як не повернемо тих, хто навіки залишився на ній.
Афганська війна відійшла в історію. Вона була в два рази довшою, ніж Велика Вітчизняна війна. Коли вивели останнього солдата, здавалося, можна було поставити крапку в цій війні, хоча дехто хотів би поставити хрест.
Моя розповідь саме про воїнів-інтернаціоналістів, які змушені були боротися за життя у цій безглуздій, не потрібній ні їм, ні нашому народу війні. Доля цих людей мене турбує не лише через співпереживання і захоплення їх відвагою, а й через те, що мій тато, Івченко Сергій Володимирович, – один із них. Тому хочеться сьогодні розповісти про його нелегке, обпалене війною, молоде життя.
Мій тато, Сергій Володимирович, зростав звичайною собі дитиною. Розважався з друзями, навчався, планував своє майбутнє. Досягнув повноліття, прийшла повістка з військкомату. Повістку отримав задоволено і з гордістю, адже - це почесна справа для кожного юнака - виконати свій обов»язок перед Батьківщиною. Але ця звістка стала роковою в його житті – він потрапив до числа солдатів, які мали виконувати інтернаціональний обов»язок у Демократичній Республіці Афганістан. Пів року разом з товаришами по службі проходив підготовку, пізнав усю складність військової служби.
У червні 1981 року тато потрапляє до провінції Герат, де і прослужив до жовтня 1982 року (1 рік і 4 місяці). Бачив горнило війни, бачив смерть, а найстрашніше – смерть товаришів. Але змушений був воювати на нікому непотрібній війні. Багато хто з його товаришів так і не повернувся до рідного дому. Кожен день війна забирала друзів. А скільки ще корчились від ран і травм у госпіталях, марили у тифозних ізоляторах. А скільки калік почали відлік своєї боротьби за право жити. І кожен день одягали чорні хустки 20-річні вдови.
На щастя тато повернувся додому здоровим. Після Афганістану він зміг реабілітуватися і розпочати нове життя. Мужньо протримавшись на службі і витримавши випробування війною, він переосмислив усі плани на майбутнє. Адже після пережитого його погляди на життя значно змінилися.
Мужність і витримка супроводжують його все життя, ці якості допомогли йому і тоді, в Афганістані.
Я по праву пишаюся своїм татом і можу з гордістю сказати, що він – мій Герой.
Після закінчення його служби в Афганістані минуло 26 років, а він із своїми друзями – воїнами-інтернаціоналістами і досі щороку зустрічається, щоб поділитися спогадами, згадати тих, хто не повернувся в наші ряди.
Наш святий обов»язок – назавжди внести імена героїв у пам»ять нащадків, продовжити життя тих, хто переступив поріг вічності, віддав своє життя в ім»я майбутнього.
Честь і слава героям рідної землі!
Наша шана переможцям!
Наша шана полеглим і живим!
Хай буде проклята та війна!!!
Все можно сокрушить, предать забвенью,
Заасфальтировать и заковать в бетон,
Взорвать бетон, как лишнее строенье
На месте кладбища построить стадион.
Все можно растерять, что собрано веками,
Все можно замолчать, расправами грозя…
И только человеческую память
Забетонировать и истребить нельзя!
| 
