Неділя, 20.06.2021, 23:27
Методичний кабінет Згурівського НВК
zgurivkanvk@gmail.com, nvkzgurivka@gmail.com 





Головна | Реєстрація | Вхід |Сайт НВК|Досягнення учнів|Музей|Географія материків|Цікава географія|Фотоальбоми| f | Вітаю Вас Гість |  
Меню сайту
Професійний ріст
Методика- практика
Педагогіка співпра
Атестація
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Допис у газету «Панорама»

Двадцятирічний ветеран...

 

Не оминуло чорне крило афганської війни і мого тата, Панасюка Миколу Івановича.

Спочатку служив в Арзамасі в «учебці», по закінченні якої курсантів відправляли в усі точки, де на той час були радянські війська.

Тато потрапив у першу відправку. Волею долі ця відправка була в Афганістан.

Моя бабуся, Віра Костянтинівна, кожної миті молилася, щоб Бог відвернув сина від служби в Афганістані (бо на той час уже знали про воєнні дії в Демократичній Республіці Афганістан).

Саме перед цим привіз «Чорний тюльпан» у село Лизогубова Слобода, звідки родом мій тато, двох воїнів – афганців: Зеленського  Сергія та Жевагу Віктора.

8 листопада тата й інших солдат привезли до Москви, а 11 листопада 1987р. уже вони були у Кабулі. Кожен із них свідомо вибрав службу  у полум’ї афганської війни.

Із першої хвилини перебування на афганській землі тата не покидали думки, як це приховати від матері (бо ще півроку назад помер батько). І він вирішує: мама не повинна знати.

(лист)

Здравствуй, Мама!

С далёким скучным приветом и массой наилучших пожеланий к тебе я. Извини, что долго не писал. Пока переехал на новое место, писать было некогда, да  и на пересыльном долго торчали, оттуда я не хотел писать, уже, думаю, приеду на новое место, потом напишу.

И вот я уже на новом месте. Попал служить в Германию, завезли нас куда-то в отдельный городок связистов, ни одного немца здесь не видать, одни солдаты, и больше ни одной живой души. Тут я буду служить полтора года. Буду ходить на дежурства на станцию, одним словом работа здесь не плохая, сутки отдыхаешь, что хочешь то и делаешь, сутки на дежурстве. Получать пока буду 22 рубля на наши деньги. Тут военных магазинов много, можно купить всё, что угодно. Тут мне больше нравится, чем в Арзамасе, и кормят лучше, хотя и там наедались до отвала. Зато здесь ходишь сам по себе, как дома, начальства нигде нету, живём отдельно, смотрим телевизор.Земляков здесь тоже много. Один из Переяслава-Хмельницкого, а один в Яготине учился, так что с ними я тоже хорошо живу. Погода здесь чуть лучше, чем в Арзамасе, не знаю, как там у нас дома. Ну, на этом я буду заканчивать своё письмо, теперь буду писать чаще. Пиши ты, как там дела дома. Одним словом всё пиши. Я  уже за всеми вами соскучился, да и писем давно не получал.

Ну на этом всё.

До свидания.

Пиши!

19.11.87

 На цей лист мати відповіла словами: «Боже, синочку, як я рада, що ти не потрапивв у те пекло, в Афганістан».

 Але їй було цікаво, в якому саме місті служить її син…

«Ты спрашиваешь в каком я городе служу?  То отвечаю, что живём мы в неизвестном городе и без названия, я даже сам толком не знаю где. Завезли нас сюда ночью, а куда – не знаем»...

Усі листи бабуся зберігає і до цього часу. Ці листи – страшна сторінка  у її житті, житті її сина, мого тата, у житті всієї родини.

…Але материнське серце весь час мало якесь страшне передчуття. Вона подумки згадувала листи її брата, який служив у Германії. Це яскраві конверти, фото, листівки, спеціальний папір для листів. А тут  усе якесь надто звичайне і серйозне… І те синове прохання, щоб мати вислала йому конвертів і паперу…

«Півроку прослужив у Германії, але не бачив жодного німця…» Цю фразу з татового листа бабуся довго обмірковувала, бо була вона якоюсь «підозрілою» для неї. Вона непокоїться, розпитує у свого брата, але брат відповідав: «Не хвилюйся, можливо, Коля служить у секретних військах». Наче і заспокоїли її ці слова, а серце непокоїлось. Бо материнське серце здатне відчувати на відстані, навіть тисячі кілометрів.

Листи приходять один за одним : «Служба йде нормально, - пише син. Не хвилюйтеся. До скорої зустрічі. Пишіть. Чекаю.»

Листи завжди починалися однією фразою: «Здраствуй, Мама! С далёким скучным приветом и массой наилучших пожеланий к тебе я, извини что долго не писал…»

Мама читає листи: і плаче, і радіє. А серце все одно тільки плаче…

Бувало і вночі прокинеться, перечитує кожен лист, кожен рядочок, кожне слово. Як пощастить, уві сні побачить свого синочка-воїна. І знову важкі думки, і знову серце тривожно б’ється.

У той час багато було у новинах, у телепередачах вісток про афганську війну. Не дивилася їх, якась сила не давала, мабуть, щоб продовжити материнське життя. Адже її син «служить у Германії»…

Одного разу бабуся зустріла листоношу сільську: «Хочеш листа?»

І вона отримала два листи. І зразу ж помітила на конверті, де адреса: ТАШКЕНТ. (Але ж раніше на тому місці було лише ВЧПП - військова частина польової пошти?..)

(лист)

Здраствуй, Мама!

С огромнейшим приветом и массой самых наилучших пожеланий к тебе я. Сегодня решил написать тебе письмо, только, пожалуйста, не обижайся и не удивляйся ничему, что я напишу. Одним словом, я уже в Союзе, сейчас сижу пока в Ташкенте, буду продолжать свою службу или в Москве, или в Кировограде, ещё точно не знаю, может, даже и здесь останусь. Ну, теперь о главком:  как я попал в Союз. Ты только не волнуйся и, пожалуйста, ещё раз прошу, не обижайся за то, что я почти полтора года писал тебе неправду. В Германии я совсем не был, я служил в Афганистане, вот поэтому я и письма писал такие маленькие, не знал, что писать. Но сейчас уже всё нормально, я жив, здоров. С января самолётом прилетели из Кабула, пока здесь устроились, будем ждать свою колонну, а потом нас отправят по местам службы. Я,  наверное, поеду в Кировоград, но пока точно не знаю, подробности напишу чуть позже. В Союзе встретили нас неплохо. Первый раз за два года увидел снег, но здесь тоже тепло. Мы тут пока отдыхаем, ничего не делаем, целыми днями спим, в город ходим. Здесь нам в Союзе начисляли деньги, мы их получили, так что жить можно, я даже не знаю, сколько мы здесь пробудем, пока колонна приедет, может ещё дней 20. Даже не знаю, давать адрес или нет, может и не успею письма получить.Самое главное - не волнуйся, у меня всё нормально, когда все остальные наши выйдут, тогда, может, в отпуск отпустят, а пока нельзя, у нас здесь даже командиров нет, все ещё в Афганистане. Ну, на этом я наверное буду заканчивать своё письмо. Ещё раз прошу: не обижайся за такую неожиданность. Писать мне пока не надо. Я здесь долго, наверное, не задержусь. На этом пока всё. Передавай всем привет. Скажи, пусть не обижаются, что не пишу, потом, когда уже твёрдо остановлюсь на каком-то месте, уже напишу. Ну, всё. Не обижайся, если что не так. Передавай всем большой привет.

До свидания.

07.01.89

Бабуся не дочитала цього листа… Від сліз не бачила ні рядочків, ні стежки. Бігла до татового хрещеного, щоб той дочитав. Плакали удвох. Але мусила змиритися і ще з більшим нетерпінням стала чекати. Тільки той, хто чекав, може зрозуміти, яке це важке, вигорьоване слово «ЧЕКАТИ».

З цього дня, що б вона не робила, обов’язково бігла сотні разів до воріт. Зустрічала і проводжала усі рейси автобусів. Інший транспорт для неї не мав ніякого значення. І не могла навіть здогадатися, що синова таємниця розкриється ось-ось незабаром. І не в тому автобусі, який вона щодня зустрічала і проводжала.

А легковий автомобіль, який зненацька підкотить до двору, привезе їй того, кого вона так чекала. Того, хто зумів 1,5 року берегти  по-мужньому таємницю, яка продовжила материнський вік, дала змогу дочекатися і зустріти свого сина – воїна на рідному порозі.

А якби знала правду, чи то б дочекалася? Двоє ж уже в село не повернулися живими. Хоронила ж їх разом з односельцями, тужила і просила в Бога, щоб оминало таке лихо всіх матерів на Землі.

 І ось довгождана мить. Син вдома, живий і здоровий, хоч і дуже виснажений. Ноги підкосилися, серце забилося в тисячі разів швидше і гучніше.

  • Дочекалася! – кричить майже непритомна мати.
  • Витримав, – думає син і ніжно обіймає Жінку, жінку-матір, жінку-берегиню, жінку-героїню.

Мати тільки потім дізнається, що її син – вже не просто син, а 20-річний ветеран.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Згурівська гімназія

 

 

 

 

 

Літературний твір (нарис)

на конкурс "Афганська війна очима дітей"

 

"Двадцятирічний ветеран"

 

 

 

 

Автор Панасюк Вікторія Миколаївна,  14 років

Контактний телефон: 045 70 50351

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Згурівка-2012

Двадцятирічний ветеран...

Не оминуло чорне крило афганської війни і мого тата, Панасюка Миколу Івановича. Спочатку служив в Арзамасі в "учебці", по закінченні якої курсантів відправляли в усі точки, де на той час були радянські війська. Тато потрапив у першу відправку. Волею долі вона була в Афганістан.

Моя бабуся, Віра Костянтинівна, кожної миті молилася, щоб Бог відвернув сина від служби в Афганістані (бо на той час уже знали про воєнні дії в цій країні). Саме перед цим привіз "Чорний тюльпан" у село Лизогубова Слобода Згурівського району, звідки родом мій тато, двох воїнів – афганців: Зеленського  Сергія та Жевагу Віктора.

8 листопада тата й інших солдат привезли до Москви, а 11 листопада 1987року вже вони були у Кабулі. Кожен із них свідомо вибрав службу  в полум’ї афганської війни. Із першої хвилини перебування на афганській землі тата не покидали думки: як це приховати від матері (бо ще півроку назад помер батько). І він вирішує: мама не повинна знати. Пише в листі: "Попал служить в Германию". На цей лист мати відповіла словами: "Боже, синочку, як я рада, що ти не потрапив  у те пекло, в Афганістан".

  Але їй було цікаво, в якому саме місті служить її син…

"Ты спрашиваешь в каком я городе служу?  То отвечаю, что живём мы в неизвестном городе и без названия, я даже сам толком не знаю где. Завезли нас сюда ночью, а куда – не знаем"...

Усі листи бабуся зберігає і до цього часу. Ці листи – страшна сторінка  у її житті, житті її сина, мого тата, у житті всієї родини.

…Але материнське серце весь час мало якесь страшне передчуття. Вона подумки згадувала листи її брата, який служив у Німеччині. Це яскраві конверти, фото, листівки, спеціальний папір для листів. А тут  усе якесь надто звичайне і серйозне… І те синове прохання, щоб мати вислала йому конвертів і паперу…

"Півроку прослужив у Німеччині, але не бачив жодного німця…" Цю фразу з татового листа бабуся довго обмірковувала, бо була вона якоюсь "підозрілою" для неї. Материнське серце непокоїлось. Бо воно ж здатне відчувати на відстані навіть тисячі кілометрів.

Мама читає листи, і плаче, і радіє. А серце все одно тільки плаче…

Бувало і вночі прокинеться, перечитує кожен лист, кожен рядочок, кожне слово. Як пощастить, уві сні побачить свого синочка-воїна. І знову важкі думки, і знову серце тривожно б’ється.

У той час багато було у новинах, у телепередачах вісток про афганську війну. Не дивилася їх, якась сила не давала, мабуть, щоб продовжити материнське життя. Адже її син "служить у Германії"

Одного разу бабуся зустріла листоношу сільську: "Хочеш листа? "

І вона отримала два листи. І зразу ж помітила на конверті, де адреса: ТАШКЕНТ. (Але ж раніше на тому місці було лише ВЧПП - військова частина польової пошти?..)

Бабуся недочитала цього листа… Тільки той, хто чекав, може зрозуміти, яке це важке, вигорьоване слово "ЧЕКАТИ".

Зустрічала і проводжала усі рейси автобусів. Інший транспорт для неї не мав ніякого значення. І не могла навіть здогадатися, що синова таємниця розкриється ось-ось незабаром. І не в тому автобусі, який вона щодня зустрічала і проводжала. А легковий автомобіль, який зненацька підкотить до двору, привезе їй того, кого вона так чекала. Того, хто зумів півтора року берегти  по-мужньому таємницю, яка продовжила материнський вік, дала змогу дочекатися і зустріти свого сина – воїна на рідному порозі.

А якби знала правду, чи то б дочекалася? Двоє ж уже в село не повернулися живими. Хоронила ж їх разом з односельцями, тужила і просила в Бога, щоб оминало таке лихо всіх матерів на Землі.

 І ось довгождана мить. Син вдома, живий і здоровий, хоч і дуже виснажений. Ноги підкосилися, серце забилося в тисячі разів швидше і гучніше.

  • Дочекалася! – кричить майже непритомна мати.
  • Витримав, – думає син і ніжно обіймає Жінку, жінку-матір, жінку-берегиню, жінку-героїню.

Мати тільки потім дізнається, що її син – вже не просто син, а 20-річний ветеран.

Методоб'єднання
Виховна робота
Накази
Новини
Вхід на сайт
Пошук
Copyright MyCorp © Згурівський НВК, 2014 р.
Створити безкоштовний сайт на uCoz